Кому потрібні Дікові причандалля? | Дарниця.org

Кому потрібні Дікові причандалля?

…Ви що – геть здуріли? Лішить мужика його достоїнства? Мужик – він і є мужик, і нічого зазіхать на його яйця!

Дискусія про доцільність стерилізації песика Діка, якого на прибудинкову автостоянку в якості охоронця привезли на початку літа, точилася вже майже годину. Сам Дік нічого не підозрював і ходив поміж людей з розрахунком на щось смачненьке. А мужики завелися не на жарт.

Стерилізувати Діка запропонувала я, кілька жінок, які паркуються поруч, та один з охоронців стоянки мене підтримали. Ми вирішили знайти клініку, скинутися грошима і виконати соціально відповідальну місію. І все було б нічого, та звістка про нашу громадську ініціативу, яка, слід зазначити,  рознеслась стоянкою дуже швидко, підняла на вуха мало не все її чоловіче населення.

– Ні в якому разі! Вам заняться нічим, крім того, як Діка кастрірувать?!, – строго питав мене Міша.

– Та є, – твердо відповідала я. – Але йому тільки 7 місяців, а він уже важить більше 30 кг. Уявляєте його трохи згодом? А ще за пару місяців він схоче до дівчинки, і це будуть некеровані 50 кг щастя. А як він покусає когось? Адже собаки можуть бути дуже агресивними у «такому» стані. А як втече до зграї? Як його загризуть «товариші» або хтось уб’є? Стерилізація – це турбота про його здоров’я і безпеку. І людську безпеку, між іншим.

– Це природа, дєвочка, це її зов, – сипав мудрістю літній газда, ім’я якого залишилося мені невідомим. – Від природи дано мужичку його причандалля. Ви йому ще гланди виріжче, апендицит, можете вухо обрізати…

– Природа – це в лісі, – відповідаю, – а не в Києві, де нараховується 30 тисяч собак-безхатьків. А знаєте, скільки їх від маленького до великого бігає по всіх селах і містах?

– Але ж він не бездомний і він должен…

– Що должен? – неввічливо перебиваю Колю. – Наплодити таких же безхатьків, яким був сам? Але йому пощастило, а його шести братикам і сестричкам? Бігають броварськими смітниками? А ви знаєте, що за дослідженнями майже 40% населення України однією з головних небезпек вважають саме напад бездомних собак.

– Так тож сучки родять, – «дотепно» втручається Іван.

– А хто їх тим сучкам робить? – переходжу на мову опонентів.

– Так сучок і треба стерилізувати! – вносить негендерну пропозицію Валік.

– А що тоді робити, вибачте, хлопчикам? – запалююсь я.

– Щось придумають, – не здається чоловіча братія і гигоче на всю стоянку.

– Давайте серйозно, – намагаюсь не розревітися я. – Це наша з вами відповідальність за того, кого ми приручили, годуємо і доглядаємо. Він буде здоровий і…

– Тюхтій він буде, – плюється Толік. – Тільки й знатиме, що жрать і спать. А сторожувать хто буде? Собака має бути злим.

– Та не тюхтій він буде, а не агресивний, а почуття господаря нікуди не подінеться.

– Нєльзя позбавлять кобеля удовольствія!

– Та це ж у нього не в голові, а в гормонах. Коли вони не виділяються, то він і не хотітиме нічого, і знать про це не знатиме. А результати його «удовольствія» потім голодні і холодні бігають містами і селами. Не жалко?

– А ми його прив’яжемо на цей час.

– Так де ж тоді ваша логіка? Що ж це за задоволення, коли він хотітиме, а ви його не пускатимете. У цьому випадку він страждатиме!

– Я вже кілька років без жінки живу, і нічого! – переходить на інтим дядя Вітя і демонстративно починає розкладати нарди – типу розмову закінчено.

– Коротше, подумайте гарненько, час іще є, – намагаюсь залишити за собою останнє слово. – І зважте, будь ласка, всі аргументи.

… Дік, а ну йди сюди, собацюра! Дивись, зробиш хоть одне цуценя, підеш під ніж! – чую вже за спиною.

Дуже смішно…

Увечері дзвонить з села мама: «Доцю, сил немає. Знову якесь собача у двір прибилося. Я його ледь прогнала. Дачники роз’їжджаються, а собак уже, мабуть, десятків два бігають селом».

Три роки тому одного серпневого ранку мама вже знайшла у дворі чорно-біле цуценя. Заводити собаку у планах не було, але й прогнати його сил не вистачило. Назвали Бімом і купили будку. Після першого «загулу» мама місяць лікувала йому розтрощену старшим товаришем лапу, після другого – коросту. Якось сусідка показала мені четверо чорно-білих бутузів, мовляв, бачте, яких гарних ваш Бім зробив моїй Дусьці?

–       І куди їх тепер?

–       Та куди? Підростуть – завезу чи в ліс, чи в якесь село.

У той же день я знайшла телефон місцевого ветеринара і домовилася про стерилізацію нашого улюбленця…

Бім живий-здоровий, і в його очах я й натяку на нещасливе життя не помічаю. Він добре їсть, ганяє з дітьми у дворі і в лісі, а гавкає – чути на півсела. А ті бутузи мені інколи сняться…

Живий – щасливий Бім

Додати коментар

Plain text

  • HTML tags не дозволені
  • Адреси веб-сторінок та поштових адрес перетворюються у посилання автоматично.
  • Рядки та абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не тупий робот ).
Фото Капча
Enter the characters shown in the image.