Хто «вкрав» у інвалідів соціальне таксі? | Дарниця.org

Хто «вкрав» у інвалідів соціальне таксі?

або
Чому  людина із підвищеними потребами перетворюється на людину із обмеженими можливостями

Навіть тоді, коли лікарі винесли вердикт: «Травми несумісні із життям», Валентина Олександрівна не переставала вірити. Вірити в себе, у свої сили, в допомогу лікарів і те, що її єдиний син виживе!

Цей страшний вирок був винесений майже 10 років тому Олександру Семенихіну, 17-річному студентові, якого по-звірячому побили і пограбували. Мобілка, куртка і 200 гривень – це той «скарб», заради якого злочинці не пошкодували чужого життя, залишивши хлопця з пробитим черепом і потрощеними кістками помирати на мерзлій землі.

Сашка знайшли вранішні перехожі і викликали швидку допомогу. Міліція грабіжників так і не знайшла.

Три тижні студент перебував у комі в реанімаційному відділенні лікарні швидкої медичної допомоги столиці. У нього були тяжкі ушкодження головного мозку, і лікарі стверджували, що він навряд чи виживе. Згодом Сашка перевели в нейрохірургічне відділення, де зробили дві трепанації черепа. Унаслідок цього розвинувся правосторонній параліч. Нейрохірурги переконували, що в його загинула кора головного мозку, і він буде «рослиною», бо травма головного мозку несумісна з життям. Такі пацієнти до того ніколи не виживали.

Він того не чув, бо його життя ледь жевріло в скаліченому тілі, але те все чула його мама Валентина Олександрівна. Їй колеги намагалися співчутливо пояснити, що шансів немає, що, мовляв, вона ж сама медик і добре розуміє, що така травма головного мозку несумісна із життям. Як лікар вона те розуміла, але я к мати… Не могла сприйняти, що її єдина дитина піде із життя, а тому жодні аргументи і діагнози свідомість не могла сприймати. Відчай перетворився в неабияку силу. Силу духу і силу віри в те, що її Сашко буде жити! І дійсно, диво сталося, – симбіоз материнської сили, медичних знань і великої віри зробили неможливе. Адже Валентина Олександрівна на той час  вже пройшла стажування у Франції по неврології, ще раніше закінчила курси з фітотерапії при інституті вдосконалення лікарів, а до того – курси з голкорефлексотерапії в Харкові. Всі набуті знання вона сконцентрувала в єдиному напрямку – знайти панацею для повернення свого сина до життя.

Лікар, який лікував Сашка, був категорично проти, щоб додавати якісь препарати до вже призначених. І Валентина Олександрівна пішла на хитрість. До морквяного соку, який дозволили передавати синові, вона почала домішувала потрібні трави. І після двох тижнів такого паралельного лікування Саша пішов на поправку. Подібного випадку, щоб людина з такими травмами почала приходити в себе, лікарі не знали.

Юнак не лише вижив, але й повністю відновився інтелектуально. Він чудово розбирається у комп’ютері, розмовляє англійською мовою, займається медициною.

Олександр Семенихінпереніс 15 операцій. Дві трепанації черепа; закриття великого трепанаційного вікна на черепі; операцію на лівому оці внаслідок травми (в ньому був крововилив, і око не бачило зовсім); на горлі – трахеостому; видалення жовчного міхура; п’ять операцій на правому тазостегновому суглобі; велику операцію на гомілковостопному суглобі та деякі інші оперативні втручання.

Унаслідок цього нога хлопця вкоротилася на 6 см. Остання операція була зроблена в Україні 2 березня минулого року. Хірурги виконали перелом правої стегнової кістки у трьох місцях і наклали апарат Ілізарова. Скалки розійшлися у різні сторони. Тепер слід заново ламати стегнову кістку у трьох місцях і правильно її складати, однак вітчизняні ортопеди-травматологи відмовляються виконати цю складну операцію.

За рентгенівськими знімками Олександр пройшов інтернет-консультації у клініці Норд-Вест, що у Франкфурті-на-Майні в Німеччині, у спеціаліста з особливо тяжких випадків у травматології К. Раштера. Лікар переконує, що методика лікування має бути абсолютно іншою. Професор певен: треба виправити вісь стегнової кістки (склавши переломи заново), зростити їх і поставити новий, індивідуально виготовлений металевий тазостегновий суглоб. Такої апаратури і методик на батьківщині Сашка немає.

Зараз вони з мамою, яка внаслідок тяжкого захворювання теж стала інвалідом другої групи і сама погано пересувається, продовжують боротьбу за те, щоб поставити Олександра на ноги в прямому значенні цього слова. Адже сім років він був лежачим. Тепер вже сидить і пересувається в інвалідному візку. Внаслідок того, що нога не згинається, їздити самому неможливо, адже нога впирається у підлогу. Тому весь Сашків світ – у вікні і на балконі, адже виїхати в ліфті із витягнутою ногою неможливо.

Коли заходить мова про соціальну службу, Валентина Олександрівна дякує: закуповують продукти, готують їсти, прибирають. Але подальша розмова про допомогу від держави змушує її лише тяжко зітхати. Про так зване «соціальне таксі» для інвалідів, яке нібито працює при Київській міській державній адміністрації, годі й думати. Раніш, як пригадує Валентина Олександрівна, можна було викликати його для перевезення до медичної установи, показавши лише довідку інваліда першої групи. А нещодавно, розповідає, потрібно було відвезти Сашка на рентген. Подзвонила на телефон «15-51», в так звану «службу мера», пояснила ситуацію. Але отримала цілу інструкцію про те, як тепер треба «заслужити» право скористатися «соціальним  таксі». По-перше, їй потрібно було піти в ЖЕК і взяти «Форму №3», потім з тією формою - до дільничного лікарі за підтвердженням, потім поїхати в район метро «Житомирська» і пройтися через лісок за адресою, яку їй вказали, і там взяти копію заяви. Потім її заповнити і знову завірити в лікаря, потім знову - на «Житомирську» і через лісок… А потім… Валентину Олександрівну починають душити сльози. Каже: «А потім ми повинні надати свій ідентифікаційний код, і до нас в квартиру мають приїхати співробітники соціальної служби, які мають оцінити, чи не занадто заможно ми живемо, щоб користуватися соціальним таксі». На аргументи про те, що ходити через лісок та й взагалі ходити нікому, отримали пораду: «То попросіть когось із сусідів».

З усією цією історією про інвалідів і столичну соціальну службу ще будуть розбиратися інші служби, адже Валентина Олександрівна має намір звернутися до когось із народних депутатів, аби допомогти не лише своєму синові, але й іншим інвалідам. Які стали заручниками такої бездарної «допомоги».

А поки мати із сином шукають усілякі можливості для виживання. Вони мешкають удвох, обоє отримують мінімальну пенсію, а вартість лікування у Німеччині, до слова буде сказано, – від €65 тисяч, тож сім’я про такі гроші і не мріє. Але сподіваються, що все ж знайдуться добродії, які викажуть милосердя і допоможуть матері звести на ноги єдиного сина!

Телефони для контактів із Семенихіними: (095) 934-16-34;  572-70-26

Рахунок у Приватбанку: 4405 8858 2869 7406

Зінаїда Куценко,

журналіст

Схоже до проблематики блогу: 

Додати коментар

Plain text

  • HTML tags не дозволені
  • Адреси веб-сторінок та поштових адрес перетворюються у посилання автоматично.
  • Рядки та абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не тупий робот ).
Фото Капча
Enter the characters shown in the image.