Камо грядеши вже 20 років? | Дарниця.org

Камо грядеши вже 20 років?

24 серпня мені відчайдушно захотілося свята. Не побачити, а саме відчути його -  поринути в атмосферу щирої радості та захвату, знайти якусь дрібну деталь, яка зачепить за живе. У дитинстві мені досить було поспостерігати за великим і строкатим  натовпом на центральній площі, почути звуки урочистого концерту, випросити в батьків якусь безглузду дрібничку чи ласощі - і все: було щастя і було свято. Я виросла і почала дивитися на все згори, тобто, помічати усюди погане і багато думати. Думати – це, взагалі, корисно, а хотілося відчути. Як у дитинстві.

На Майдані було гамірно і велелюдно, а ще брудно і незатишно. Навіть маленькі діти у вишиванках не викликали замилування, а, скоріше, заздріть, адже їм було весело і спокійно. Я щиро раділа за тих людей, які у цей день поїхали з родиною відпочивати на природу або навіть пішли на роботу, як одна моя знайома, у вишиванці та з піднесеним настроєм. Словом, я раділа за тих, хто розумів, що свято – не на площі, а у серці. Хоча для багатьох День Незалежності – ще просто остання нагода погуляти літом, бо потім буде осінь, буде робота і т. п. Мабуть, тому навколо і було стільки п’яних.

Так от, хочу розповісти про те, що я все ж знайшла ту деталь, що зачепила, подарувала хоч і не відчуття свята, але якесь прозріння. Увечері я поверталася додому на метро і на одній із станцій до вагону зайшов п’яний чоловік. Він був зовсім неадекватний і дезорієнтований, одразу спробував вмоститися мало не на коліна молодій дівчині. Та, звісно, злякалася та поступилася йому місцем. Та чоловік зла нікому не бажав, він здивовано позирав на усіх та з виглядом ображеної дитини постійно повторював:“Чому ви на мене так дивитеся? Це що, не моє місце? У мене 36… Я ж квиток купував. Це ж 36?  Не туди їду?А куди ми їдемо?”. Він навіть встав і продовжував запитувати, куди ж він їде і де 36 місце. Було смішно і сумно одночасно. Потім він почав розказувати комусь, скільки він випив сьогодні, ще й стверджував, що це ж зовсім трішки. Мені було його шкода, хоча поспілкуватися особливого бажання не виникло. Аж раптом я подумала, що це ось переді мною втілення усієї нашої України.

Наша нація така ж п’яна (не в прямому значенні, звісно, хоча із цим у нас теж вистачає проблем), вона така ж дезорієнтована і так же відчайдушно мріє знайти своє місце під сонцем. Дійсно, ми вже 20 років будуємо свою державу та прагнемо посісти гідне місце на світовій арені. Ми впевнені, що ми маємо на це право, у нас же як не квиток на 36 місце, так багатовікова історія боротьби, щедра земля, розумні люди і т п. І хай той чоловік щось наплутав чи вигадав про квиток, але ж ми дійсно не гірші за інших, Україна повинна посісти своє місце серед інших країн, воно ж має існувати?!!

А що ж наші близькі й далекі сусіди? Та ж ситуація, що і з чоловіком – хтось ігнорував його та старанно відводив погляд, хтось із цікавістю спостерігав, мовляв, що ж буде далі, хтось поблажливо посміхався та думав про те, скоріше б він вийшов, хтось співчував йому та навіть намагався дати кілька порад, але так, щоб він відчепився врешті решт. А він просто хотів потрапити додому. І наша країна так само намагається рухатися чи то до абстрактного світлого майбутнього, чи то до конкретних цілей за наміченими векторами розвитку, та насправді ніхто не може впевнено сказати, чи на правильному ми шляху, куди нам іди далі. Нікому немає і не може бути діла до нас, крім нас самих. Ми також відчайдушно прагнемо, щоб нас помітили, щоб з нами спілкувалися як з рівними. А чужого нам не треба, ми й своєму ради не можемо дати.

20 років – це не мало. Час визначитися із своїми цілями та подивитися на них тверезо. Якщо із поїзда під час руху вже не вистрибнеш, то хоч треба з’ясувати, куди він їде та що нам там робити. Та із одвічних питань “хто винен і що робити далі” чомусь легше взятися за розв’язання першого. Тобто, не розв’язати його а просто звинуватити когось (чи владу, чи опозицію - байдуже) у всіх негараздах і прорахунках. Ми самі винні, що останнім часом нам постійно знаходиться місце тільки в негативних рейтингах.

Я не знаю, що далі було з тим чоловіком, у мене ж були свої плани і свої цілі. Шкода його, адже видно було, що людина душевна, тільки тверезого розуму їй не вистачало. Сам винен, звичайно, але як знати, може, саме для нього то було дійсно велике свято. Може, він від любові до своєї країни був такий п’яний. Та це я вже мрію, бо хотілося ж знайти щось позитивне у цьому дні.

 

Comments

Попробуй хотя бы раз в неделю сделать хорошее дело, а в праздник обязательно, и будет тебе позитив.

Тойчоловик:

Поехал я как-то на рыбалку в черкассы, вышел на Днепр, размотал удочки.
Как вдруг из ниоткуда приезжает Бобик с чуваками и говорят, мол берег в аренде Вали отсюда или плати.
Я им вы чо с ума сошли, а они мне, мол, на 49 лет и или плати или лови в другом месте за 20 км.
Я так подумал, что через 49 лет я буду в лучшем случае ловить червей в своем теле.
И очень расстроился изза того, что в скором будущем не смогу насладиться речкой, пляжем, лесом.
А вы про 20 лет. Фигня да и только

Додати коментар

Plain text

  • HTML tags не дозволені
  • Адреси веб-сторінок та поштових адрес перетворюються у посилання автоматично.
  • Рядки та абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не тупий робот ).
Фото Капча
Enter the characters shown in the image.